(предисловие к книге Н. Палашевской «Осенние пророчества»)
Наталия Палашевская принадлежит к тем поэтам, чья глубоко чувственная поэзия творится, как некое волшебство, некий ритуал самопознания, священная в таинстве своего причастия ко всему окружающему миру и откровенно греховная в своих откровениях.
Несмотря на то, что любое её произведение воспринимается как целостность, все вместе они творят образ Любящей, но не всегда Любимой Женщины, мятежно мечущейся между исповедью и мольбой, верой и отрешением, заклинаниями и пророчеством:
Я – фаталистка и язычница
В своей любви, душе мятежной,
В непокаянии провидицы
Ранимой, трепетной и нежной.
Скользнёт слеза тропой заученной,
Коснувшись золочёной рамы.
Я буду вечно неприрученной,
Твои разгадывая храмы. И в том, что такой макрообраз в конце концов сотворяется, по чёрточкам характера, житейским историям и зову любви, формируясь из уже знакомых нам, но всегда неведомых и загадочных женских ликов героинь, свидетельствует, что перед нами истинная, от глубины души и таланта исходящая поэзия, остающаяся таковой даже в тех случаях, когда, в силу слишком уж большой сопротивляемости чувств или просто из-за отсутствия должного литературного опыта её творца, предстаёт перед нами напропалую расхристанной и отчаянно несовершенной.
Хотя почти всю свою пока ещё недолгую жизнь Наталия Палашевская прожила в затерянном среди холмов Южной Подолии городке – под колдовским названием Кодыма, - поэзия её так же счастливо лишена налёта провинциальности, как и она сама, человек не по диплому о высшем образовании (она выпускница Измаильского пединститута), а по самой природе своей, по уровню духовности, в высшей степени интеллигентный. Образная, предельно искренняя и личностная, поэзия эта зарождается из пламени общечеловеческих святынь и, проходя через сознание, душу и мироощущение творца, возвращается к сознанию читателей такими же, но уже опоэтизированными святынями. Вот почему стихи Наталии Палашевской лучше всего читать поздним вечером, в полное погодное и душевное ненастье, приютившись где-нибудь у камина, угасающего костра или открытой дверцы деревенской печки. Ибо только тогда становится по-настоящему понятной ассоциативная раскованность автора «Осенних пророчеств», сокровенность и вселенская доступность их.
Я – изнурённый жаждой бедуин,
Бредущий по расплавленным барханам
С немыслимо уставшим караваном
На сотни миль, на сотни дней – один.
Не веря миражам, песчаный пленник,
Ни смерти не боявшись, ни беды,
Дошёл, добрёл, добредил до воды
И молча опустился на колени… «Осенние пророчества» - первая книга Наталии Палашевской. Но многим любителям поэзии она уже давно знакома по публикациям в прессе. У неё уже появились свои читатели и свои почитатели, а кое-кто из молодых поэтов даже пытается подражать ей.
Её поэзия отмечена областной литературной премией имени Э.Багрицкого. Она была участницей республиканского совещания молодых писателей, и стала лауреатом конкурса-фестиваля молодых литераторов Одесщины «Південна ліра-97». Но дело в общем-то не в этих, первых литературных титулах, а в том, что произведения её – не упражнения по стихосложению, а творчески осмысленная, из житейского и чувственного опыта исходящая исповедь, в высших проявлениях своих и в самом деле напоминающая осенние пророчества Женщины, прекрасно знающей цену посеребрённой зрелостью, но не поддающейся увяданию любви. Так что счастливого вам знакомства с поэзией Наталии Палашевской, неукротимые и всё ещё нераскаявшиеся фаталисты и язычники!
Б.И.Сушинский
Академик
Председатель Одесской областной организации Союза писателей Украины
(передмова до книжки Н.Палашевської «Скрипка в сердце»)
Поезія Наталії Палашевської – своєрідний світ, породжений магією образного слова, освячений мудрістю зрілої любові та оздоблений красою подільської осені. Вже з появою своєї першої книжки, що так і називалася – „Осінні пророцтва” (Одеса, 1997), Наталія постала перед нами, як поетеса, що відає ціну пізнання людської долі, звикла мислити розкуто і метафорично, а творити – старанно вигранюючи своє чуттєве світобачення. І ще тоді стало очевидним, що поезія її виходить далеко за межі провінційної зацикленості на „зрадливому коханні” та краєзнавчому пейзажо-заримовуванні.
Володіючи даром асоціативного, афористичного мислення, вона не обмежується творенням поетичних мікрообразів – що теж є важливою ознакою таланту і літературної вправності, а сміливо підносить свої вірші до макрокосмосу вселюдського буття, суворої житейської правди та величної – у непідвладності та непідсудності своїй – Істини. Ось чому поетеса намагається уникати настроєвих замальовок, прагнучи доводити сповідні строфи свої до контрастності портретного штриха узагальненого і, водночас, майстерно персоніфікованого образу отого одвічного і всюдисутнього, всіма літературознавствами оспіваного Ліричного Героя, за кожним з яких – у творах Наталії Палашевської – неминуче зринає астральний дух Люблячої Жінки; заблудлого в мареві шукань Поета; древністю та вищістю народу свого осяяного Громадянина.
Саме так, древністю і вищістю... до яких, чи не в кожному вірші своєму Наталія Палашевська підступає, як до нею ж самою віднайденого, відродженого та одухотвореного джерела, перед яким:
Я – изнурённый жаждой бедуин,
Бредущий по расплавленным барханам
С немыслимо уставшим караваном
На сотни миль, на сотни дней – один.
Не веря миражам, песчаный пленник,
Ни смерти не боявшись, ни беды,
Дошёл, добрёл, добредил до воды
И молча опустился на колени…
В традиційній та нескінченній полеміці з приводу того, кого ж все-таки слід вважати „справжнім поетом”, я вивів дуже просту формулу: „Поет – це не той, кого читають, а той, кого цитують”. У наш час – час бездушних грошей та бездумної реклами – будь-яку книжку можна розрекламувати (як нікчемний товар у розкішній обгортці) так, що, вже хоча б із цікавості, її можуть прочитати мільйони людей, - і такі – приклади знаємо. Але чи віднайдеться в ній хоча б кілька рядків, кілька вражаючих уяву образів і сентенцій, задля пізнання яких цю книжку захочеться погортати вдруге, до яких захочеться звертатися, як до витоків мудрості, які запрагнеться завчити і процитувати?
Так от, Наталія Палашевська належить до поетів, строфи яких заносять до дорожних записничків, які цитують, яким епігонськи наслідують і на які пишуть музику. Будь-яка декларація автором творчого кредо таїть у собі небезпеку підступної невідповідності, але ненав’язливо зронене поетесою „Я – фаталістка і язичниця” для багатьох шанувальників її творчості, котрі сприйняли це твердження мало не в буквальному розумінні, стало ключем, з яким вони сміливо підступаються до будь-якого з її творів. Тож поступово заволодіваючи їхніми душами, сама поетеса може лише пожалкувати:
Как жаль, что оживая сотни раз,
Нам воплотиться в их седьмое чувство,
Преподносимое, как дар или искусство,
Дано не всем… Не каждому из нас!
Як часто молоді панічно побоюються виходити зі своїми творами на солідну, професійну літературознавчо-письменницьку аудиторію, пояснюючи це тим, що ж пишуть, мовляв, просто так, „для себе”. Навіть не усвідомлюючи при цьому, що в такий спосіб занижують критерії, вдаючись до акту творчого самозречення. Наталія Палашевська, навпаки, сміливо виходить зі своїми творами на будь-яку аудиторію, будь-який високий літературний суд. І рівень їх визнання засвідчено дипломом обласної літературної премії імені Е.Багрицького; двома перемогами на надзвичайно престижному конкурсі молодих „Південна ліра” (Наталія вже навіть є президентом клубу лауреатів та дипломантів цього конкурсу); а ще – твори її друкуються на сторінках газет і журналів, по колективних збірниках і альманахах. А в 1998 році, на визнання її таланту і внеску в літературу, Наталію Палашевську прийнято до лав Національної Спілки письменників України. Крім того, вона є однією з засновниць та членом Аркадійського літературного клубу (Одеса).
Вихована на межі двох мовних стихій, двох культур, Наталія Палашевська і другу книжку свою сформувала з творів, писаних українською та російською мовами (першу склали вірші російською), засвідчуючи в такий спосіб, що обидві ці мови та культури сприймає, як невід’ємні часточки душі і духу одного й того ж, рідного їй, народу. Тож нехай це, друге – за законами літературних традицій та прикмет, найскладніше та відповідальніше – явлення Поета своїм читачам стане для неї ще одним щаблем пізнання і самої себе, і свого читача.
Богдан Сушинський,
Академік
член Президії Національної Спілки письменників України
(передмова до книги Н.Палашевської „Зваблені небом”)
У житті кожного поета врешті-решт настає час, коли поезія перестає бути для нього лише виявом душевних жадань, інтимної чуттєвості та підсвідомого поклику таланту, а поступово переростає у мудре осмислення всесвіту буття, в пізнання суті свого власного життєвого шляху, на тлі трагедії і величі шляху, пройденого його поколінням, його народом, самим людством. І тоді кожен вірш – мов озаріння. Сам процес віршування перестає сприйматися ним лише як засіб самовираження, і все частіше стає інструментом пізнання самого себе, своєї душі і свого сумління, а ще – себе, як часточки тих всеосяжних макросвітів, що звуться родино, родом, Природою...
Саме в такій стадії буття і перебуває зараз знана українська поетеса Наталія Палашевська, яка постає перед своїм читачем і своїм талантом з новою, вже четвертою збіркою поезій „Зваблені небом”. Якщо взагалі може йтися про філософське кредо всієї збірки, то воно закодоване в поезії „Свобода творчості...”, в якій Н.Палашевська порушує вічну, як саме Мистецтво Слова, проблему співвідношення такої омріяної і заманливої свободи творчості – і такої підступної і непізнаної вірності митця самому собі, своїй громадянській совісті, своєму таланту.
Свобода творчості – то справді Божий дар!
Свобода слова – то є велич духу.
І це незмінне. Цю просту науку
Життя дарує мало не щодня.
Та як лишатись вірними собі Й своєму, вже написаному слову?
Як відділяти зерна від полови,
Коли в душі буваємо сліпі?!
Вже першими своїми поетичними збірками „Осенние пророчества” (1997), „Скрипка в сердце” (2004) та „След на семи дорогах” (2007) Наталія заявила про себе, як поетеса, яка, поза всі поетичні новації та естетські пошуки, здатна пам’ятати, якого вона роду-кореня; де той куточок Поділля, який став для неї рідним, і де витоки тієї річки, на мрійливих хвилях та калинових берегах якої виколисувала її доля. Шлях до цих книжок, а від них – до читача, був водночас і зоряним, і крем’янистим, оскільки то був шлях пошуку свого творчого „Я”, свого голосу, свого тематичного обширу і навіть своєї літературної мови. Так, і мови – теж.
Той, хто уважно стежив за творчістю Палашевської, уже звернув увагу, що на початках свого сходження до мистецького храму вона послуговувалася винятково російською мовою, рідною їй за мовою батька-росіянина а ще – за її дипломом російського філолога та традиційною двомовністю (аби тільки не суржикомовністю!) того краю, в якому вона цю мову пізнавала. Але з часом і в публікаціях в періодиці, і навіть у поетичних збірках Наталії все частіше почали з’являтися твори, писані маминою українською мовою її рідного Поділля, мовою лісових крон і кодимських очеретів.
Не маючи душевної снаги розмежовувати ці два мовно-образні витоки своєї творчості, ці дві мовно-асоціативні стихії, дві споріднені, але, попри все, такі різні за характером та образністю світовідтворення слов’янські мови, Наталія врешті-решт визнала свою двомовність – як кредо, як Богом та історичними обставинами визначену данність, як свій національно-мистецький хрест; і продовжує творити двома мовами, пам’ятаючи при цьому, що, зрештою, такими ж двомовними (або й трьомовними) були й Тарас Шевченко, Іван Франко, багато інших українських митців різних епох і поколінь.
Втім, поет – саме тому і поет, що покликаний володіти не лише одною-двома словниковими літературними мовами, але й таємничою мовою птахів, жнивного колосся, невпокійливої любові та мовою терзання збудженої душі... І це не лише до ліричного героя свого, але й до власного Таланту звертається поетеса, коли каже:
Я його не можу зрозуміти,
Він мені не вміє пояснить:
Він так гірко плаче на санскриті,
Я питаю мовою осик.
Він співає знов на діалекті Крижаної синьої води,
Я шепочу мовою лелеки.
Він благає: „Ти переклади!”
Я не знаю, що мені робити.
Ми порозуміємось, чи ні?
...Як би це тобі заборонити красти мою душу уві сні?
Хоча Ліна Костенко і стверджувала свого часу, що, мовляв, „поетові не треба нагород, його судьба нагородила”, та все ж таки поки що людство не вигадало іншого способу відзначення талановитості того чи іншого митця, та громадської значущості його творів, аніж літературні премії та всілякі інші вияви читацько-суспільного визнання. Відтак, можу сказати, що обділеною увагою читачів, критики і преси Наталія Палашевська ніколи не лише не почувалася, але і насправді такою не була. Добірки її поезій друкувалися в багатьох всеукраїнських та обласних газетах, журнадах, колективних збірниках та альманахах. Вона стала членом Національної спілки письменників України, обрана віце-президентом Аркадійського літературного клубу, керівником Кодимської районної організації цього мистецького товариства та керівником місцевої літстудії; її твори відзначено Всеукраїнською премією ім. І.Буніна, обласною премією ім. Е.Багрицького, Аркадійською літературною премією. На її вірші композитори пишуть пісні, а вже чимала когорта молодих та початкуючих поетів краю вчаться в неї, або й наслідують її.
Поезії „Мамі”, „Вінок поетові”, „Кодима”, „Це навіть добре, що тебе нема” та низка інших, що становлять основу нової збірки Наталії Палашевської „Зваблені небом”, засвідчують, що в літературу приходить поетеса по-справжньому, на образно-філософському рівні мисляча; яка знає ціну слову і ціну життя, ціну материнської ніжності і ціну вірності своїй любові, своїй дружбі, своєму творчому покликанню. Одне з достоїнств цієї збірки саме в тому і полягає, що в яких далеких від Кодимщини краях читач не брав би її до рук своїх, він неминуче і з вдячністю пізнаватиме той природний, душевний і мистецький світи, в яких поетеса Наталія Палашевська живе, які її осяйно болять, і в яких вона творить своє, суто кодимське, мистецьке чаклунство.
Богдан Сушинський
Академік
член Президії Національної Спілки письменників України
(предисловие к книге Н.Палашевской «След на семи дорогах»)
Каждая новая книга Поэта – это и определенный этап его творческого бытия, и цикл творческого совершенствования; летопись его нравственных поисков и хроника его паломничества к самому себе, как к неоспоримо святому, но совершенно непознанному храму человеческой сущности.
Конечно же, по законам искусства, все монологи Поэта, все его образно-метафорические исповеди и душевные стенания; все открытия и саморазоблачения, молитвы и заклинания; вся любовная горечь невосполнимых потерь и чувственный пыл сомнительных обретений, следует списывать на проявление и самоутверждение Лирического Героя. Но мы-то с вами, за кулисами этого театра теней стоя, прекрасно осознаем, что на самом деле все не так просто, ибо никому, в том числе и самому Поэту, не дано до конца познать, где же именно, на каком изгибе судьбы, проявляются грани его собственного житейского мира, а где возникают призрачные грани мира его литературного двойника. Слишком уж все трагически-условно и болезненно-иллюзорно в этом стремлении – сотворяя книжного героя по образу и подобию своему, одновременно и духовно сливаться с ним, и оставаться сочувственно отстраненным от него, всякий раз, строфами каждого нового стихотворения, обрекая его на собственный путь, собственное счастье и собственные мучения.
Но какой бы психологической нагрузкой ни был отягощен этот творческий двойник, какие бы, по воле автора, сюжетные, смысловые и образные рифы не подстерегали при восхождении к вершинам совершенства; и для самого Поэта, и для читателя он всегда остается тем Воином Света, который уносит с собой в вечность частицу томящейся неясными предчувствиями и измученной устрашающими предвидениями души своего Творца.
Воин света с открытым забралом!
Тебе так же чужды компромиссы,
Как предательство – кодексу чести.
Интуиции мудро внимая,
Благородное сердце предвидит:
Труден путь, уготованный Богом.
Ногу в стремя! Не время покоя,
И в боях не найти передышки…
Каждое стихотворение нового, уже третьего по счету сборника Наталии Палашевской – это своеобразный психологический этюд диалога Поэтессы со своим литературным двойником, который в начальной стадии своего существования является ему лишь как метафорически-зеркальное отражение, но затем постепенно наполняясь волнениями своего творца, его размышлениями и метаниями, становится его воплощением!
Так вот, трудный кремнисто-рифмованный путь, который Лирический Герой проходит от бледного отражения идеи своего творца, до контрастного воплощения его замысла, как раз и является той связующей нитью познания, которая, собственно, и проясняет, сближает, роднит души творца и его творения – с духом их вечного сотворца, именуемого Читателем, который воспринимая творение поэта, всякий раз наполняет его собственным восприятием и толкованием.
Секрет притягательности и доступности поэзии Наталии Палашевской именно в том и состоит, что перед нами не чувственная экзальтация и не манерное самокопание, а вполне профессиональное, канонами жанра выверенное стремление образно, для самого себя, современников своих и потомков, закодировать неповторимость и множественность еще одной творческой вселенной. И в этом своем стремлении Наталия предельно точна в словесных выражениях, и деликатна в интуитивных подтекстах.
Как и всякий сущий на этой земле, она, конечно же, подвержена и всплескам эмоциональности, и пораженческой апатичности, но за каждым вулканическим выбросом ее судьбы просматривается твердая воля мужественной, не сдающейся Женщины, знающей цену себе и окружающему миру, верности и предательству, но всегда, в любой ситуации, умеющей (и призывающей к этому своего читателя), стоически выдержав волну очередного поражения, подняться, осмыслить ошибки мечтаний и уроки судьбы, и, приняв низменность своего поражения за точку отсчета, начать новое восхождение к вершинам зримого, но недостижимого совершенства.
…Как всегда, жизнь полна испытаний
И побед, и потерь,
От которых душа как клинок…
Претерпя эту боль,
Не унизиться бы до отмщенья.
Пораженье приняв –
Не бояться начать всё с нуля.
В свое время, определяя сущность своего общения с читателем, Тарас Шевченко в «Дневнике» своем начертал: «Я рассказываю себя людям». В сущности, так оно и есть, разве что следует уточнить, что на самом деле писатель не «рассказывает», а духовно и душевно воспроизводит свое творческое естество, постигая при этом людей, и в то же время позволяя людям постигать себя. И в этом смысле поэзия Наталии Палашевской является благодатным полем для всякого жаждущего познания.
Богдан Сушинський
Академік
член Президії Національної Спілки письменників України
